Якось лебідь, рак і щука

В місто їхати зібрались,

Наладнали воза хутко

Й разом в нього повпрягались.

Лебідь прямо в небо рветься,

Рак прямує на узлісся,

Щука в річку так і преться,

Ну, а віз не рушить з місця.

Як вони не пріли-пнулись,

З ранку в ніч і день по днині,

Але з місця не зіпхнулись –

Віз стоїть стовпом і нині.

І повік йому стояти,

Мов примарою у світі,

Поки в нього йдуть впрягатись

Різні вишкребки неситі.

Як дістало все це кодло:

Знахабніле і бидляче –

Кожне сране одоробло,

Як захоче так і скаче.

Кожне кляте потороччя

У свій бік підводу тягне,

В гурті йти вперед не хоче –

Зиску свого тільки прагне.

Вже тварюки і забули,

Нащо в воза запрягались,

Що складали і тягнули –

І куди везти збирались.

Віз ніколи не діждеться

Шляхом битим мандрувати,

Як за віжки не візьметься,

Той, хто має керувати.

Кине в юшку рибу й рака,

А на рожен птаху в тісті,

Запряже у віз коняку –

І помчить галопом в місто.