І нібито давно немає вражих ляхів,

І ніби вже втекли від клятих москалів,

А ми все живемо ментальністю папахи,

Чубів і шароварів, свит та гопаків.

Та тішимося все з омріяної волі,

Що якось так сама зненацька нам далась,

Й хоч руки в мозолях, та все голодні-голі,

І, як завжди, ждемо, отримуючи "зась!”

Ми все іще клянем життя навколо себе,

Та віримо, проте, у доброго князька,

А змінювати щось давним-давно потреба,

Але ж дорога ця непевна і слизька.

Це ж треба  хутко зад  від печі відірвати:

Повстати у бою чи впасти у крові,

Але чомусь у нас завжди лиш "скраю хати”;

По вуха у лайні – та цілі і живі.

Та ми усе йдемо, куди й самі не знаєм?

А шанс дається нам, мабуть, останній раз:

Та ми усе спимо і сонні вимираєм,

І ситий та гладкий весь світ сміється з нас.

Я чую: вдалині у полі сурми грають!

Це – похоронний марш, а може трубний глас?

Вирішувать пора: чи згаснуть – чи засяять!?

Давно уже, брати, прийшов для цього час!