Нас лякають невпинно  потоками гострими слів      

Із дитячих років і до сивих морозів на скронях,

Та кістяк того страху із плином епохи зітлів,

Вигризаючи схему доріг на холодних долонях.

Бо у шафі сидить невгамовна потвора – Бабай,

За порогом злий Цербер і чорні дзьобатії круки,

У криниці глибокій – Утоплена зимна, як сталь,

Що потягне у воду, хапаючи міцно за руки.

Бо указка калічить надії на світло й красу,

На додаток виказує гостру байдужу зневагу,

Страх, щоб очі підвести угору, вплітає в косу,

Виправдовує пафосним диким, красивим «на благо».

Не вступити у вуз, а вступивши − лишитись ніким,

І шукати роботу, знайшовши – відразу згубити,

І невдахою жити, на усмішки людям скупим,

І молитись на пачку цигарок: «А є закурити?»

Нас лякають скаліченням тіла, погромом житла,

Розповсюдженням фактів й без того не надто приємних,

І тривалістю часу, що майже для чогось стекла,

І блуканням по вулицях довгих, заплутаних, темних.

Нас лякали й лякатимуть завтра, а ти не зважай,

Страх не може пройти через ковані з віри ворота.

В їхніх шафах є свій невгамовний Бабай,

А Утоплена тягне на дно… не криниці – болота.