О ненаситна, ненажерна жабо,

Коли ж свою ти утамуєш хіть?

Коли на  радість всьому світу згинеш,

Коли потонеш в бурях лихоліть?

Так, як і ти півсвіту потопила

В крові й сльозах у поступі віків,

Так, як і ти півсвіту потоптала

Чобітьми ницих п’яних байстрюків.

Тобі завжди свого було замало,

О, нечестива бісова душа!

Де сягне око - там твої простори,

Де впала шапка - там  твоя межа.

А, зрештою, та  що свого у тебе

Було і є, та хто тебе де знав?

Ватаг лайдаків, вигнаних із роду

В гнилому місці град побудував.

На крові та кістках людей невинних,

На попелі сусідніх язиків

Постала ти пекельною горою

Із помахом заздренної руки.

І зразу ж тую руку простягнула

В далекі й близькі землі та краї:

Палила, грабувала, підбивала

Усе під чорні списи й нагаї,

Давила і гнобила вільну волю,

Душила в твані, полум’ї й диму,

Перетворивши всі краї навколо

В суцільну євроазійську тюрму.

А скільки ще народів напоїла

Отрутою своїх облудних слів.

Оце ж про тебе  Божий учень в "Одкровенні”

Як про ”Блудницю Вавилонську” оповів.

Для тебе всі малі, дурні і темні,

Лиш ти одна” велика і свята”,

Вселенське іго чорне безпросвітне -

Твоя єдина збочена мета.

Нікому ти не хочеш буть рівнею,

Лиш тільки зверху, тільки під каблук.

Для тебе кожен завжди тільки менший,

В тіні твоїй замурзаний малюк.

Та ти й своїх дітей нізащо маєш,

Людське життя для тебе не ціна,

У м’ясорубки кидала й кидаєш -

Не мати, а зла мачуха страшна.

Що вже й казать про іншії народи,

Як в тебе зі своїм завжди війна:

Терори, революції, гулаги...

Перед моїм же вічная вина:

Без ліку в дружбі і братерстві  кревнім

Завзято й палко нам завжди клялась,

Та кожен  раз безбожно продавала,

І в колі зради наша кров лилась.

Ніколи не забуду й не пробачу

Тобі я зраджений розіпнутий наш блиск.

Душею й тілом зичу та бажаю,

Щоб і з тобою так же повелись.

Аби в усіх пригнічених тобою

Людей нарешті,  увірвавсь терпець

Та у вогні священнім справедливім

Твоєму звірству наступив кінець.